Моя музична незалежність

Ті, хто створювали музичну незалежність про її 25-ть.

Чого тільки не було за ці, може й не такі довгі, але такі важливі 25 років?! Та музика для українців завжди була тим, що допомагало йти вперед. Тим, що завжди підіймало руки, загоювало рани, дарувало надії та віру. Наша музика й ті, хто її створював. Ті, хто «гнули свою лінію» роками, десятиліттями, не дивлячись ні на що й ні на кого.

Олег Скрипка, Валерій Харчишин, Андрій Хливнюк, Дмитро Шуров, Фоззі, Jamala, Марія Бурмака, «Брати Гадюкіни»…, ті, хто відкорковували цю ігристу пляшку під назвою «українська музика» та ті, хто нині щедро розливає її по келихах — про минуле, теперішнє й майбутнє української музики. Відверті спогади та найсміливіші мрії про те, якою буде наша музика ще через 25 років.


Cкрипка

Олег Скрипка, «Воплі Відоплясова»

Якщо загалом про весь процес, який відбувався на музичному фронті…я вважаю, що музика з‘являлась в Україні імпульсами. Безумовно, українська музика була всі віки й часи в Україні, століття, тисячоліття, але той період, який я зачепив, це був такий перший імпульс – це Радянський Союз, тільки з’явилась радянська рок-музика, і безумовно з’явилась рок-музика в Україні. В 80-х роках було 3 центри, які пульсували в Україні: Київ, але в Києві україномовної музики було дуже мало, єдиний гурт – це були «Воплі Відоплясова», які співали українською мовою; паралельно був харківський рок-клуб у 80-роках, цікава музика була там, але україномовної музики, україномовного року там взагалі не було, а я не вважаю українською неукраїномовну музику, це моя така власна позиція, тому феномен харківського року я відправив би в сторону російського; і був ще львівський імпульс, він трошки пізніше з’явився, але він теж був дуже цікавий, в образі двох феноменів – це «Брати Гадюкіни» і сестричка Віка. Були й інші, але вони менш помітні.

Пізніше, коли Україна здобула Незалежність з’являлися ще гурти, до речі «Кому Вниз», які виникли ще в Києві, київській феномен, вони з’явились у 80-х і от теж послідовно до сьогодні це колектив потужний та цікавий, був і є.

На початку 90-х років нові колективи з’явилися, але з них не сталося яскравих зірок. І другий помітний імпульс він відбувся в середині, кінці 90-х, це вже можна казати про феномен музики, новітньої рок-музики, яка з’явилася тоді в Україні. Заспівав Харків українською мовою — ТНМК, Марія Бурмака, в Західній Україні з’явились Мотор’ролла, Океан Ельзи, трішки пізніше з’явились Друга Ріка, ще трішки пізніше, у 2000-них, з’явились Бумбокс, але це все один імпульс. Я це називаю «весна української музики і української культури» — це коли Україна дійсно вийшла з такої важкої економічної кризи, яка була після розвалу Радянського союзу і почався розвиток культури.

Третій імпульс відбувається зараз, сьогодні – це зовсім інше, це український нео-рок, коли сучасна україномовна музика має сучасне аранжування, суміш класичного рок-звучання з електронним звучанням, цікаві тексти. Такі колективи як Onuka, The Hardkiss, акустичні колективи як Настя Зникає, Один в каное і подібні. Я думаю, що ці сучасні колективи найближчим часом складуть серйозну конкуренцію тим артистам, які давно на сцені.

Це все був такий, рок-мейнстрім. А паралельно ще йшли дуже цікаві процеси, які відбувалися на межі рок-музики і етнічної музики. Хоча серед великої кількості дуже цікавих колективів нема якихось супер-зірок, які би вистрелили, про які б ми всі чули, і це проблема не музики, а це проблема мас-медіа українських. Та ці процеси відбувалися постійно і поступово, це накопичення дуже цікавих виконавців, які працюють, осучаснюють українську народну музику. Їх велика кількість, можна перелічувати дуже довго і їх можна побачити, подивившись на афіші «Країни мрій» за 12 років.

Я хотів би через 25 років в Україні чути 75% україномовної супер-якісної музики в українських ефірах, а всі інші 25% мусять бути порівно розбиті між англомовною, італійською, французькою, іспанською, німецькою і португальською музикою. Може бути ще скандинавські мови. От якраз через 25 років.

Я хочу, щоб у нас в Україні поп-музика, естрада стала андеграундом, реально андеграундом, яким цікавляться люди з низьким розумовим рівнем, ті, хто мають розумові проблеми, як зараз більшість суспільства, вони просто не можуть зрозуміти нормальну музику, вони слухають це.

У нас гучно відбуваються прем’єри опер. У нас шалено популярні сучасні класичні композитори. У нас збирають безмежні зали симфонічні оркестри. У нас відбуваються неймовірні фестивалі джазової музики. Коли відбувається джазовий фестиваль, рок-фестиваль, хедлайнери на цьому фестивалі це саме українські виконавці, бо вони відомі у всьому світі і господарі вдома. Це ненормально, коли відбувається фестиваль і іноземні гості є хедлайнерами у нас, в Україні, це є не нормально. Це ненормально, коли іноземні артисти отримають в 100 разів більший гонорари, ніж найталановитіші українські артисти, це є ненормально.

В маршрутках у нас грає вишуканий український етно-джаз. Є велика кількість радіо, зі 100%-м наповненням української музики, цікавої української музики. Є зірки журналістики, які слідкують за тим, що нового відбувається в українській музиці, культурі і їх слову довіряє уся країна. І уся країна чекає на їх передачі, коли вони ведуть передачу і на нові відкриття в українській музиці, їх критика, вона дуже жорстока, але вона абсолютна об’єктивна, їх думці довіряє уся країна. Отака картинка в мене вимальовується.

Харчишин

Валерій Харчишин, «Друга Ріка»

На мою думку, початок  розвитку  сучасної української музики пов’язаний із створенням фестивалю «Червона Рута», а рупором того всього, був єдиний вітчизняний  інформаційно-музичний продукт програма «Територія А». І  хоч тоді ми досить скептично до цього ставилися, адже там скрізь головував вимушений автентичний формат, але сьогодні я розумію, що то був досить кривий, керований, але  єдиний правильний шлях, бо інакше, півгодини музики на ТБ, засобом програми «Мелорама», ніякої би погоди, в популяризації української музики не зробили і сьогодні ми б не знали Братів Гадюкіних, ВВ, ТНМК, Тартака (частина яких, згодом стали Бумбоксом), Димної Суміші, Скрябіна, Плач Єремії та інших. Тоді народилося  багато артистів, переважна більшість з яких і нині є досить  активними.

Але певна стагнація у нас, все ж таки, встановилася і дуже скоро, ми, так само, як і РФ, мали один золотий голос чоловічого роду, два-три – жіночого, одну найкращу групу і клоуна. А ще більша біда була з концертними майданчиками, яких майже не було, а поодинокі не хотіли бачити на сцені  земляків і віддавали перевагу сусідам.

Така сама біда була й з фестивалями. «Таврійські Ігри» були, свого роду, щорічним підсумком та звітом досягнень шоу-бізнесового господарства серед популярних і більш менш відомих артистів. Потрапити на нього — це вже  перемога. Але для молодих, тобто для якогось розвитку і появи чогось нового, шанси були замалі. Цим намагалися займатися інші. Але недовго. Поступово зникли «Перлини Сезону», «Просто Рок» відбувся один раз чи двічі, знівелювалися «Червона Рута», а єдиний конкурсний фестиваль «Майбутнє України» (від «Таврійських Ігор»), в останній вагон якого, вскочила Друга Ріка, де після перемоги можна було отримати купу грошей на запис чи на інструменти – не прижився після другого проведення.

З появою перших музичних повноцінних каналів, ринок остаточно сформувався у трохи збоченій формі та народив жахливі поняття «формат/не формат», що стало прекрасним приводом для відмови у ротаціі. Тим не менш, музиканти почали рахувати гроші і віддавати менше, ніж заробляти.

В таких умовах розвивалися і виживали часом не сильніші, але ті, що  вже мали неабиякий статус. Для наc була відкрита дорога на радіо і ТБ, принаймні вони мали шанси потрапити в ефір безкоштовно, тоді як молодим доводилося безуспішно оббивати пороги, а платити за ротацію було нічим. А ті, хто міг – як правило, несли поп-пісні своїх коханок чи дружин і дуже рідко — шось достойне уваги, сформувавши цілий пласт артистів без слухача. Найефективнішим, але не найпростішим способом переконати українських продюсерів та музичних редакторів, був захíд через Росію, шляхом потрапляння в їхні ефіри (кіно, серіали) — автоматично відкривалися двері в Україні. Бо ж наші ЗМІ не хотіли бавитися із початківцями і  не ризикуючи рейтингом, віддавали перевагу продукту, який вже став хітом у іншій країні. Так Україна дізналась, наприклад, про 5’nizza, а ВВ, ОЕ і Сердючка остаточно закріпилися в статусі.

Так, як весь шоу-бізнес був залежний від ТБ, функцію конкурсних фестивалів для нових артистів, взяли на себе різні талант-шоу, і я не можу сказати, що нічого доброго не зробили.  Так талант-шоу — зло. Але, все ж таки, був якийсь розвиток і поповнення у вигляді кількох сольних  імен.

Та остаточного прориву в українській музиці, слід було чекати ще до 2013 року. Коли чи не щодня ми стали дізнаватися про нового успішного артиста, що незалежно від телебачення та радіо вже має свого слухача і збирає касові концерти. А деякі з них мають виступи в Європі і в США і не обов’язково для експатів. Такий стрімкий розвиток був зумовлений не тільки політичними змінами в країні, але й тим, що в мережі Інтернет вже  виросло нове покоління, яким нічого не впариш, бо ладні  самі обирати, що слухати. А за ними чи серед них, з’явилися нові  демократичні Інтернет видання, що живуть не звертаючи уваги на так званий перший ешелон динозаврів. Маємо нові невеликі клубні концертні зали, в яких поменшало артистів з півночі, а їх місце зайняли українські та західні виконавці. Нові фестивалі, яких тепер маємо близько 10, збирають десятки тисяч слухачів. І треба наголосити, що всі вони є комерційними, тобто касовими, на відміну від тих, що проводились раніше. За українську музику,  українці почали платити — не  означає, що  побороли піратство, але деякі з відомих авторів заробляють чималі гроші на роялті.

І саме головне, що українська музика стала абсолютно незалежною від російського шоу-бізнесу.

Якщо такі темпи розвитку утримуються, то, можливо,  не через 25 років, а трохи скоріше,  ми станемо певною частиною світового шоу-бізнесу. Ще 20 років тому було утопічно співати англійською мовою у нас в країні. А сьогодні ми маємо кілька англомовних артистів, які вже є популярними в Україні. І це команди не клубного чи нішевого ґатунку.

А були часи, років 25 тому, коли ніхто не вірив, що, наприклад, ісландська група  «Sigur Ros» може бути популярною на весь світ. Чи якийсь корейський репер зламає стереотип про західний шоу-біз. 

На практиці, маємо факт, що з країн  бувшого соцтабору, латвійська група є відомою у світі.  Румунська електронна танцювальна музика є популярною далеко за межами своєї країни.

На українську ДахуБраху закордоном  вже ходять не з діаспори. Донецька група Sinoptik перемагає на GBOB у Берліні і вирушає країнами Європи у турне.  Світ стає ближчим і музика робить це набагато швидше, аніж політики.

16297

Андрій Хливнюк «Бумбокс»

За 25 років української музики стало в 25 разів більше, це точно, як мінімум. Бо зараз існує наче 700 команд, і це далеко не повний перелік. Скажімо так, коли я жив в своєму рідному місті Черкаси і нас було приблизно 10 рок-команд, і де міг бути один і той же барабанщик на усіх, то зараз їх там десь під 40. Ну а що, співоча нація, всі це люблять. Знаєте, цікаво навіть не те, що так багато з’являється нових команд, а те які вони. Вони більш вільні, вони так оперують музичним матеріалом, вони не бояться бути російсько-англо-франкомовними, вони не бояться бути, як мінімум, україномовними, бо раніше стояла квота, і нині існує в сусідній республіці.

А через 25 років, я хотів би, аби Київ, Україна стали музичною Меккою, щоб ми виросли в тому, в чому ми молодці, а це саме – кінопродакшн, який стрімко зростає, і музичні студії, і команди, які гастролюють, багато хто по всьому світу, і деяких з них ми з вами навіть не знаємо. Хотілося, щоб зросла, доля класичної музики, джазової, на яку попит в медіа не такий великий, а там відбуваються дуже цікаві події, релізи в Японії, в США, в Франції, записи за кордоном наших джазових музикантів і не тільки. Електронна музика, яка виходить на англійських лейблах, це давно вже реальність, а ми все ще копирсаємся, по великому рахунку, бігаємо від Вакарчука до Потапа і назад. А всередині десь Хливнюк. Це набагато цікавіше ніж просто мейнстрім.

Щодо молодих команд, то я б з радістю одягнув на себе футболку «Sinoptikів», це донецька команда, яка мене вражає зараз, і я дуже сподіваюсь, що їх рок стане мейнстрімом.

шуров 2

Дмитро Шуров «Pianoбой»

Я гадаю, всі найбільш знакові події в історії української музики ще попереду, тому що тільки зараз на українській сцені з’являються артисти, для яких якість їх музики та бажання гідно представляти свою країну важливіше, аніж «срубить денег по-быстрому». Музична сцена будується людьми не лише талановитими, а й принциповими, які гнуть свою лінію. Цей процес ми зараз спостерігаємо у всіх музичних нішах і це і є найбільш знакова подія.

Я би хотів, аби за 25 років в кожному музикальному стилі – від класики до металу – у нас було по 100 супер-зірок, яких знає та любить уся країна і які при цьому доволі яскраві, аби збирати зали по усьому світу.

05-1024x614

JAMALA

Найбільш вагомий за ці роки – це «факт Океана Ельзи», це таке собі явище. Це єдиний гурт, який в нашій країні збирає стадіони. Для мене ж є ще ряд імен, які я уважно слухаю та які мене надихають. Це і «Бумбокс», Андрій Хливнюк своїми текстами, голосом, Pianoбой, Дмитро Шуров своєю музикальністю, Sunsay, він же Андрій, своїм голосом та своєю музикою, Maneken, група, яка, по суті, складається з одного «мозку», який робить всю музику – це Євген Філатов, який надихає своєю сміливістю та вражає усіх.

Hardkiss, Brunettes Shoot Blondes, Aloise, Onuka…ну, слухайте, здається, у нас все гаразд з музикою. Розумієте, що важливо усвідомлювати? Так, ми розвиваємося, ми біжимо, ми зростаємо. Але ми не представлені у світі ще ніде, ніде взагалі. Взагалі жодного українського артиста у світі немає. Просто немає. «Ця стаття закрита». Я би дуже хотіла, аби ми лунали на всіх можливих фестивалях по світу і презентували Україну, аби всюди у дужках зазначалась одна важлива деталь – «Ukraine». Над цим треба працювати. І на це треба покласти років 25, а може й більше.

Виникнення фестивалів у нашій країні. Це наш великий біль і дуже важливо, аби їх було ще більше і вони мають бути крутими. У нас з’явився Atlas Weekend, який зібрав величезну, якусь, я б навіть сказала, ненормальну кількість дуже крутих музикантів, але поки що дуже сильно відстає організація. Але ми їм це вибачаємо, дякуємо, що хоч так.

Бурмака

Марія Бурмака

25 років.. Для мене Незалежність почалась з  фестивалю Червона Рута. Це були ВВ, Брати Гадюкіни, Віка Врадій, Андрій Миколайчук, Тарас Петриненко, Ірина Білик, Сестри Тельнюк…У 89-му у Чернівцях — це був той суспільний спротив і резонанс, який показав, що громадськість за свою свободу готова боротись. І от уже в 91-му нова українська музика заявила про себе в повний голос. Кузьма, Табула Раса, Плач Єреміі, В’ячеслав Хурсенко..

На гала-концерті фестивалю виступав В’ячеслав Чорновіл, його вітали, як майбутнього президента.. Наступного дня був путч, за декілька днів Україна проголосила акт про незалежність. Після цього ще декілька фестивалів, «Червона Рута», зіграли помітну роль в становленні української музики. І особливо хочу виділити фестиваль у Маріуполі торік, де було 300 виконавців, кожен з яких підготував по 3 пісні українською мовою. Тільки вдумайтесь, який це пласт! І де він? Важливу роль безумовно зіграли «Таврійські Ігри». Як тенденцію можна назвати рух невеликих локальних фестивалів у невеликих містах.. Ну і тури українських виконавців країною, які налічують не лише великі міста, а і районні центри.

За цей час пішли знакові музиканти, чию роль в українському мистецтві оцінили тільки потім: Сергій Кузьмінський, Вячеслав Хурсенко, Кузьма.. І головна думка — максимально пропагувати музикантів, ходити на їх концерти і цінувати, поки вони ще живі.. А так -музики багато, вона різноманітна, кожен може знайти собі до смаку, тим більше інтернет дає таку можливість. Тепер ще б тільки збільшити кількість української музики на радіо та ТБ, але всі передумови для цього є, а тому я сподіваюсь,  що так і станеться.

Через 25 років хотілося би мати велику кількість українських радіостанцій різного формату і музичних каналів також, аби було місце для музики різних жанрів: класика, академічна музика, джаз, фолк.. Тоді звісно і музиканти матимуть шанси розвиватись і заявляти про себе! Української музики буде більше, вона буде ще більш різноманітною, а на наші фестивалі рівня Sziget ( а так і має бути) з’їжджатиметься весь музичний світ.

Брати Гадюкіни

Брати Гадюкіни (Ігор Мельничук, Андрій Скачко)

Як завжди, у своїй неповторній манері.

Ігор Мельничук: Щодо підсумків… Молоді навчилися набагато краще грати музику.

Андрій Скачко: Це так, до речі — музичний рівень значно виріс. І ті, кому зараз 20-25 років, грають краще, ніж ми у тому ж віці. Хоча оригінальні ідеї з’являються рідко.

Ігор: Рідко? Я б так не сказав.

Андрій: Мені здається, («через 25 років» – прим. редактора) вона стане ще простішою. Цього потребує ринок. Зараз такий гурт, як Pink Floyd, навряд чи з’явиться, тому що нікому не потрібні 9-хвилинні композиції. Зараз має бути радіо-формат, на жаль. Музика спрощується донезмоги.

Ігор: Я би не говорив «українську», я б її інтегрував у світову. І радив би українським музикантам прагнути до цього. Можливо, в нас колись з’явиться гурт, який буде дійсно світового рівня. Чекаємо.

sunsay

Андрій Запорожець, SunSay, 5’nizza

Для мене таким суттєвим проривом стали перші роботи гурту «ВВ», те що вони робили на самому початку, це просто шалено і, до речі, дуже оригінально, своєрідно, ні на кого не схоже. І мені дуже хочеться, аби тут люди все ж таки знайшли себе, дивились в себе, бачили які вони є, вивчали те, що є в собі й не намагались когось копіювати. Оскільки в сенсі копіювання можна досягти великих результатів, але це завжди буде вторинно. І більш того, це ніколи не вийде на світовий рівень. Все, що тут люди копіюють – воно там не цікаво, за визначенням.

Зараз в Україні для мене є один, єдиний гурт, якому це вдалось – і це ДахаБраха. Вони єдині, хто зараз їздять по Штатам, грають на Glastonbury, вони єдині за всю історію, як мені здається, не знаю, але на Glastonbury не грав ще жоден український гурт. В тому числі й найпопулярніші тут гурти, вони за великим рахунком, не оригінальні. І я теж не виняток.

Ось хочеться, аби люди знайшли себе, це важливо, без цього нікуди. Поки будемо дивитись і копіювати, як зараз роблять й інші країни, а так роблять багато хто, нічого не вийде. Хіба що арабська музика відрізняється, їх зачиненність, те, що вони зберегли свої традиції, дозволяє їм зробити щось по-справжньому оригінальне. У нас чогось по-справжньому нового важко відшукати, у нас ще якийсь постмодернізм, ми все щось перероблюємо, повторюємо, поєднуємо, намагаємось, але нічого докорінно, революційно нового не робимо наразі.

Фоззи

Фоззі, ТНМК

Українська музика розвивалася за умов жорстокої конкуренції з російською. Вони сюди майже нічого не вкладали, за умовчанням вважаючи цей ринок своїм. Зараз ситуація змінюється, але до остаточної перемоги ще далеко. Формат пробили «Воплі Відоплясова», шори зняли «Брати Гадюкіни», за що їм величезна дяка.

Музика залежить від особистостей і економіки. Будуть гроші на ринку — музика розвиватиметься швидше. Якщо з’являтимуться нові цікаві україномовні артисти — це допоможе країні в цілому.

Тополя

Тарас Тополя «Антитіла»

Ну, по-перше, виросло ціле покоління українців за цей час. Нас кормили різною музикою. Територія А, Biz-TV, M1, M-TV. Всі ці платформи так чи інакше впливали на наші смаки. Зрештою ми дожили до появи каналу української музики М2 з чітким акцентом на україномовний продукт, нарешті. А по-друге, я вважаю що за ці 25 років, визначним є саме 2016 рік. Це рік відродження україномовної пісні і культури загалом по всіх напрямках.

Хочу щоб на український музичний продукт рівнялися в світі. Щоб слухати українську пісню було модно і престижно, і не з патріотичних міркувань, а тому що це круто, дуже якісно і тому що вже не можливо по іншому.

Бахарев

Роман Бахарев, Bahroma

Все дуже просто — за ці роки в Україні в принципі з’явилась музика. Так, звичайно, раніше у нас теж були артисти, але до незалежності України, це були скоріше якісь естрадні артисти, які завжди йшли десь позаду. Зараз все по-іншому, в Україні є своя музика, є свої фестивалі і це не може не тішити. Якщо говорити про якісь дійсно знакові події, то їх було чимало. Це і народження своїх великих фестивалів від «Таврійських Ігор» до Atlas Weekend. Поява перших українських хіт-парадів та програм — від «Території А» і «Мелорами» до топ-10, які зараз можна почути в ефірних та нішевих станціях. Це гурти «Океан Ельзи», «Грін Грей», «Скрябін», які одними з перших почали робити «неформатну музику» в цій країні. Кожен, хто за ці 25 років та чи інакше намагався допомогти розвитку музичної індустрії в країні, чинив великий вплив — хтось більше, хтось менше, але усім цим людям хочеться сказати «дякую» за те, що сьогодні ми можемо писати музику, видавати пісні та бути українськими музикантами.

Мені здається, що за останні декілька років розвиток музики в Україні набрав темпи, яких не було 23 роки до. Зараз у нас почала з’являтись неймовірна кількість музикантів та гуртів. Усі вони різні, кожен грає в своєму стилі, але української музики стає все більше з кожним днем, а українські виконавці збирають на своїх концертах більше людей. Мені б хотілося, аби наступні роки ця динаміка трималась і ще через 25 років ми могли сказати, що в Україні дійсно розвинена музична інфраструктура та шоу-бізнес, а музиканти могли займатися лише музикою та зробити її своєю професією в глобальному сенсі цього слова.

N. Drizitskaya

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *