Андрій Хливнюк. Так сталося, що на нас ходять до біса людей. і я щасливий з цього

Я б назвала це «розмова між «людьми». Між концертами, між піснями і між зовсім різними людьми, хтось з них з щемом чекає таких рідних пісень, а хтось усе продовжує лізти в це болото з квотами.

Про «Люди» як пісню та максі-сингл, про сповіді на сцені та шлях від підвалів до Палаців Спорту, про 25 років української музики та «замкнене коло» між Вакарчуком і Потапом, про нові гурти та старі кавери…Андрій Хливнюк, за день до концерту.


«Люди» пісня і «Люди» максі-сингл

Новий максі-сингл — це 5 пісень, об’єднані назвою «Люди». Це про людей, людські переживання, зокрема мої. Пісня писалась легко, й з людьми працювати було легко – одна репетиція – одна пісня, лише потім потрібний нам час, на те, щоб форму «устаканити».

Це найдоросліша наша платівка, і те, що розтянувся запис і праця над нею – це результат гастролей і подій в країні. Чи могли ми, чи думали ми, дозволити собі чи не дозволити, грати на стадіонах – з цим великих питань не було. Єдине, що нам могло завадити – це інфляція, не дай Бог. Бо ми Бумбокс, чорт забирай, це Україна!

Цього  року захотілося не один лонг-плей, а два ЕР і в перерві (в травні) ми плануємо сісти на студію і записати ще декілька пісень для наступного релізу. Я дуже хотів би вірити, що знайдеться і час, і сили протягом літа на ще одну платівку, це дуже приємно. Пісень предостатньо для цього, потрібен просто час на репетиції, сили, кошти і бажання для студійної роботи, а більше навіть людський фактор, бо ми всі дорослі чоловіки, у нас є сім’ї, крім гастролей, і ще багато-багато клопоту, і я хотів би, щоб це відбулось усе-таки.

Робота над текстами перетворилася на кайф давно. Ця платівка не стала ним, хоча стала, але трошки з чорнинкою, тільки тому що відбуваються ті події, які відбуваються. Я думаю, що якби цього не сталося, вийшла б більш легка, більш попсова платівка, про те як хтось когось зраджував, така роко-попсова платівочка. А так сталося те, що сталося. І ці релізи, і цього й мабутніх років, різних команд, можливо забудуться, а можливо стануть частиною спогадів і про ці роки, не лише сюжети для фільму, книжки, а й релізи. Зверніть увагу на тематику усіх релізів останніх років, там дуже багато стало соціальних пісень, дуже багато таких тем, які різні попсові музиканти, на кшталт мене, не чіпали. Я не знаю, гарно це чи погано, це тільки слухач може відповісти на це питання.

Про сповіді на сцені

Концерти – це не спроба донести щось, це якщо і спроба виховати, то дуже-дуже уявна. Концерти – це можливість відкинути на 2 години побут і все буденне, і, якщо ви хочете, якісь пісні – це мікро-сповіді, якісь – це просто дзеркало в тебе, але тебе не повного, а того тебе, який тоді цю пісню записав і потім виконав, і в якомусь сенсі, навіть в багато чому, це повернення в ті відчуття і почуття з максимальною гостротою їх, які були на момент написання.

Мені здається, так у всіх авторів. І письменники пишуть про себе, і вокалісти співають розмовляючи з собою, або лаючись сам на себе, або навпаки, якщо і намагаючись декларувати щось собі, якщо виховати, то себе. Тому, концерт – це, є чудове слово, — «отдушина».

Я вам відкрию тайну, грати в Палацах Спорту — це не супер-кайф, набагато більш прикольно грати в залі на 500 чоловік, де є можливість більш якісної акустики і у вас є пряме спілкування з глядачем, очі в очі. Але так сталося, що на нас ходять до біса людей і я щасливий з цього, бо це класно, супер, це стадіони, їх можна качати, всього лиш якихось 12 років нам знадобилось, щоби пройти від підвалів до Палаців Спорту.

Про кавери і чому їх не хочеться виконувати

Здебільшого самі автори просили нас робити усі кавер-версіїї, зокрема, на гурт «Машина времени» — «Звезды не ездят в метро», була зроблена до 40-річчя команди і вийшов в них реліз «Машинопись», здається називався, і там є кавер, яким я пишаюсь особисто і була повна дана воля в оранжуванні, і в звучанні. Є кавери на людей, яких, на жаль, вже з нами не має і вони були зроблені теж на прохання тих, кому права належать, або для триб’ют-програм, телепрограм, триб’ют-концертів, але я, здебільшого, люблю виконувати свої власні пісні і, в принципі, не шукаю ніяких текстів, чи то пісень.

Кавер-версія на пісню «Спи собі сама» — це, з одного боку, могло стати концертною перлиною нашої команди, враховуючи, що мільйон людей дивились це відео і його просять на концертах, з іншого боку, навіть маючи дозвіл автора, не завжди мені до душі читати потім негативні штуки, що я там хочу нажитися і так далі. Чомусь, знаєте, от наші люді, нам дуже важливо було би і в музиці зокрема, цінувати те, що ми маємо і шукати в цьому позитивне щось, а ми зосереджуємось на якихось негативних фактах, яких навіть і не існує.

25 років української музики

Оох, тут би знати на наступний рік, що з нами відбудеться з усіма. За 25 років української музики стало в 25 разів більше, це точно, як мінімум. Бо зараз існує..(посилається на останню статтю) наче 700 команд, і це далеко не повний перелік. Скажімо так, коли я жив в своєму рідному місті Черкаси і нас було приблизно 10 рок-команд, і де міг бути один і той же барабанщик на усіх, то зараз їх там десь під 40. Ну а що, співоча нація, всі це люблять.

Знаєте, цікаво навіть не те, що так багато з’являється нових команд, а те які вони. Вони більш вільні, вони так оперують музичним матеріалом, вони не бояться бути російсько-англо-франкомовними, вони не бояться бути, як мінімум, україномовними, бо раніше стояла квота, і нині існує в сусідній республіці.

А через 25 років, я хотів би, аби Київ, Україна стали музичною Меккою, щоб ми виросли в тому, в чому ми молодці, а це саме – кінопродакшн, який стрімко зростає, і музичні студії, і команди, які гастролюють, багато хто по всьому світу, і деяких з них ми з вами навіть не знаємо. Хотілося, щоб зросла, доля класичної музики, джазової, на яку попит в медіа не такий великий, а там відбуваються дуже цікаві події, релізи в Японії, в США, в Франції, записи за кордоном наших джазових музикантів і не тільки. Електронна музика, яка виходить на англійських лейблах, це давно вже реальність, а ми все ще копирсаємся, по великому рахунку, бігаємо від Вакарчука до Потапа і назад. А всередині десь Хливнюк. Це набагато цікавіше ніж просто мейнстрім.

Щодо молодих команд, то я б з радістю одягнув на себе футболку «Sinoptikів», ця донецька команда, яка мене вражає зараз, і я дуже сподіваюсь, що їх рок стане мейнстрімом.

Ну, і куди ж без цього, квоти…

Усі отримали неточну інформацію, це по-перше. Квота не буде 75%-ою. Якщо я вже в таку халепу вскочив і прокоментував усе це в соцмережах, то потім мені довелося більше дізнатися про цей закон, прочитати проект цього закону. Проект непоганий, я все ще проти, щоб його в першому читанні прийняли, бо він потребує доопрацювання. Мене не стільки зараз хвилює пошук програмними директорами українських авторів і 35% україномовного матеріалу, на радіостанціях де лунають пісні, тексти, це невелика проблема. Мене більше хвилює проблема, радіостанцій на яких лунає виключно іноземна музика, а також радіостанції, де представлені такі формати, як поп-джаз, джаз, іноді танцювальна музика і там, мені здається, на сьогоднішній день, ще зарано говорити про виключно українських авторів, але квоти на кшталт італійської, французької – це непоганий вихід, дивлячись якою вона буде – нічною чи денною.

На сьогоднішній день існує квота — 50%, сьогодні діє закон про квоту 50% української музики, але ця квота нічна – мене ось це не влаштовує. Я не хочу чекати 4-ї ранку, щоб послухати своїх улюблених виконавців. Взагалі, якщо бути чесним і відвертим на 100%, не боючись якоїсь негативної реакції з боку слухача нашого, патріотично-налаштованого, особливо зараз, у стані війни, якщо бути чесним – я проти будь-яких квот. Єдине що мене зараз спонукає до цих квот, це катастрофічний стан української мови і української культури серед нас і це було б класно, більше матеріалу, більше просто української пісні, яка просто не може пробитися в ефір. Але хотів би підкреслити, що Стаса Міхайлова на чоботи з бугая, я не хочу міняти, не велика, знаєте, різниця.

Тому і  цей закон просили переглянути. Більш того, проблема надумана, бо всі артисти, які нібито «за»  і всі, які нібито «проти», були «за». Ті артисти, які підписали «проти», хоча це не так, вони просили переглянути і доопрацювати цей проект. Вони просто працюють і знають, як це робиться, і вони знають, що це може стати просто пірначем для вибивання грошей, що люди можуть втратити роботу на радіостанціях швидко, знають, що просто можуть прийти люди й сказати: «а ви не виконуєте квоти…».

Багато дуже всього і я хотів би, щоби ми не стільки квотами займались, скільки якістю товарів і послуг виборювали собі місце серед інших культур, країн, пісень, як хочете. І якщо так, то якою тоді буде квота на франкомовну музику чи тоді італійську. Чому в нас все спускається тільки до Росії й України? Це якийсь глобус України виходить. Я патріот, але давайте бути реалістами.

Фото

N. Drizitskaya

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *