Сергій Жадан. Через кілька років це буде зовсім інша країна. І це буде зовсім інша література

Сергій Жадан, мабуть, чи не єдиний український автор, банальна звістка якого про закінчення нового роману, миттєво розходиться по провідних ЗМІ, й змушує читачів чекати більше півроку вихід книги.

Врешті «Інтернат» вийшов. Цілком очікуванно, що Жадан мав написати таку історію. Про такі події. Й саме так. А власне зараз він сам розповість про твір, про його історію та прототипи, сюжет й критику. Для тих, хто ще сумнівається, чи варто її ставити на свою поличку.   


Про «Інтернат»

Події відбуваються взимку, тут не написано який це час, не написано де саме, це відбувається, але ті, хто слідкують за цією війною, хто якось включений в неї, хто слідкує за новинами, хто був там, хто воював…, їм все буде зрозуміло. Все прозоро написано, що мова йде про січень 2015-го року, Дебальцевська операція, вихід української армії з Дебальцево, коли місто беруть в оточення й звідти виходить практично всі українські військові, а населення, яке там лишається переживає зміну влади.

Мій персонаж — Паша, його характер визначається тим, що він в принципі не цікавиться політикою. Він не ходить на вибори, він не підтримує жодних із політиків, він не підтримує ні проукраїнські сили, ні антиукраїнські сили. Він сам по собі, він закритий у собі, йому так комфортно, йому так затишно, війна його не стосується. Він не розрізняє шевронів на рукавах військових, він може розрізнити хіба свій державний прапор від чужого, але коли вже йдеться про чужі батальйони з обох боків, він уже в них плутається.

Йому вдається якийсь час, тривалий час вдавати, що війни немає, що вона існує в іншій реальності, вона його не стосується. Якщо ти не дивишся телевізор, то і війни немає, якщо ти не говориш про політику, то вона тебе і не стосується, вона тебе і не зачіпає. Але настає момент, коли війна не питає твою політичну позицію, коли війна не питає тебе, чи цікавишся ти нею чи ні, готовий ти до неї чи ні, вона просто приходить до тебе в дім.

Лінія фронту наближається, сусіднє місто до Дебальцева береться в оточення і війна практично проходить через будинок головного героя. Перед ним постає оця необхідність робити вибір. Є такі ситуації, коли ти не можеш просто далі закривати очі і робити вигляд, що нічого не відбувається, що тебе це не стосується, що це не твоя війна, не твоя країна, не твої обставини.

Таке відбувається лише тоді, коли це усе відбувається з тобою безпосередньо, коли це стосується твоєї родини, близьких, рідних знайомих. І так стається, що у головного героя Паші є племінник, якого звати Саша, він живе і навчається в інтернаті. Цей інтернат знаходиться в оточеному місті, з якого і виходить українська армія. Так чи інакше Паша змушений тепер пробиратись через лінію фронту, аби забрати свого племінника, аби врятувати йому життя.

Сюжет та передісторія

Насправді сюжет доволі простий, він описувався в міфології, в якихось переказах, класичній літературі, кінематографі сотні разів, я не думаю, що я тут щось цікаве таке, оригінальне вигадав, але для мене важливо було, що всі ці події відбуваються саме в наш час, в наш простір, в нашій країні. Власне сюжет цей базується навколо подорожі вчителя Паші за своїм племінником.

Я сам з Луганської області, зі Старобільська і більшість моїх друзів шкільних поїхали навчатися до Луганська, бо це був наш обласний центр і багато з них там і залишились. Я поїхав до Харкова.  Більшість з них закінчували луганський педагогічний і дехто дійсну працювали і працює до сьогодні вчителями – в сільських школах, по райцентрах, хтось в Луганську. Відповідно ця постать вчителя на Донбасі, постать донбаської школи, чи то донецької, чи то луганської – це те, з чим постійно дається стикатись, те, що не є якимось вигаданим персонажем. Це те, що я бачив і бачу на власні очі.

В умовах цієї війни ми з друзями, волонтерами часто їздимо на Донбас, спілкуємось з військовими, і так само з цивільними, зокрема з нашими педагогами, бо намагаємось підтримувати школи, дитячі садочки, інтернати, власне освіті заклади. І страшено цікаво споглядати за тими процесами, які відбуваються в освітній сфері, за тими змінами, трансформаціями, які відбуваються в свідомості наших вчителів, бо найважливіше завжди відбувається з нашими дітьми. Те, що з ними робиться – те і закладає підвалини майбутнього. Не місцева влада визначає майбутнє, вона скоріше символізує минуле, вона так чи інакше відходить, сьогодні вони сидять в своїх кабінетах – завтра їх не буде, а діти виростають і це наша така довготривала, довгострокова перспектива. І власне, що буде з дітьми – це і є сьогодні питання не менш важливе, ніж питання озброєння української армії чи формування військових підрозділів.

Спілкуючись з вчителями, іноді здається, що взагалі нічого не міняється, що система настільки погрузла, застигла, завмерла, що зробити щось з нею неможливо. Але постійно стикаєшся з такими речами й думаєш, що ні, нічого подібного: ми всі змінюємось, ми всі потрошку змінюємось, тою чи іншою мірою, за кілька років це буде зовсім інше суспільство і інша країна. Іншою її зроблять не президент, не прем’єр, не наші політики й депутати, а ми з вами. Ті, хто щодня виходять на роботу і роблять те, що можуть робити. За цим страшенно цікаво спостерігати, це речі, важливість яких важко переоцінити.

Тому те, що на сторінках з’явився вчитель – це невипадково, до того ж я сам педагог, закінчив харківський педагогічний і для мене ця сфера не чужа. Якщо говорити про Пашу і про ідею роману, то він у мене почав з’являтися десь 2014-го року, коли навесні, квітні-травні, відбувалися усі ці події, коли вже починалось гаряче, але ще на адміністративних будівлях Донбасу майоріли українські прапори. Я тоді почав писати якісь перші тексти, про те, що відбувається («Луганський щоденник»), які писались на коліні і були рефлексіями на те, що ми з друзями бачили навколо себе. Коли ще зранку ти бачиш на будинку в Алчевську український прапор, виходиш ввечері, а там вже триколор. Це все відбувається на твоїх очах, про це треба говорити, але ти не зовсім розумієш як. Ти не знаєш, якими словами і якою інтонацією про це казати, про це не можна говорити як про туристичні враження, це стосується всіх і це страшні речі, які змінюють реалії. І з цією зміненою реальністю доведеться жити, а скільки – ніхто не знає.

Потім був у мене текст «Бігти не зупиняючись», про людину, яка зважується і йде воювати. Оцей розлом, який відбувається в її житті він трагічний, бо зранку ти ще звичайна людина зі своїми щоденними мирними клопотами, ввечері вона вже стає учасником збройного підрозділу.  Тоді мені почав писати один чоловік, який живе під Луганськом (зараз це окуповані території), про те як він пише свій щоденник. Він оповідав, що він бачить, про бої на «Металісті», на Щасті, на Саур-Могилі, в самому Луганську. Це був той масив інформації, який не з’являється в ЗМІ, про такі речі ніхто не писав, ні з українського боку, ні з боку росіян. Це така якась реальність, яка лишається ніби між офіційних потоків новин, інформація, яка просто губиться і може бути назавжди втраченою. Мені здалося, що це абсолютно несправедливо. Є людина, яка в ситуації війни, протистояння, ситуації, коли на її землю зайшов окупант, вона й далі не може визначитися з тим, кого воно підтримає. Цей чоловік не був сепаратистом, він не ходив на вибори, не підтримував народні республіки, але й не говорив про українську армію «наші». Це та позиція підкресленої нейтральності, позиція, яка й до сьогодні викликає чимало питань, але він не боявся її озвучувати, він говорив її щиро, відверто, не грав з себе якогось миротворця, пацифіста, він просто не міг зрозуміти, що відбувається.

В якийсь момент я запитав, чи він не проти, якщо я якось використаю його досвід, аби щось написати. Він сказав, що не проти.

Відгуки й критика

Роман я дописав наприкінці зими цього року, він щойно вийшов. Я не до кінця усвідомлюю, як його будуть сприймати читачі, мені це дуже цікаво. Мені цікаво це в плані літературному, чи помітить хтось зміни в письмі, відсутність змін, повтор. Але більш цікаво наскільки це буде сприйнято суто по-людськи, наскільки буде зрозуміла позиція автора і героїв.

Критикують, так. І чим далі, тим більше. Я нічого не відповідаю, відповідати критикам – це поганий тон. До критики треба дослухатись.

Я намагався не означувати когось за категорією «позитивний/негативний», лише максимально коректно й об’єктивно показувати що вони бачать і що вони говорять. Для мене важливі будь-які відгуки, я їх читаю. Ця книга для мене особлива, вона не писалася як якийсь комерційний твір, для мене дуже важливо знайти людей, які спробують зрозуміти те, що я хотів сказати.


Чи змінилось щось в Україні?

Змінилося ставлення. Ставлення до своєї країни, до свого суспільства, до своєї держави, ставлення до своїх обов’язків. Ми міняємося, ми здається стаємо дорослішими і відповідальнішими. Це ті риси, яких нам, українцям, страшенно бракувало у 2014-му. Я це бачу. Я не можу сказати, що я це бачу на кожному кроці, я це бачу достатньо аби мати якісь підстави для оптимізму. Насправді трапляється спілкуватися з величезною кількістю фантастичних людей, які в цій ситуації далі роблять свою роботу, далі щось роблять для своєї країни, для своїх міст, для дітей.

Про питання «Хто винен?» і де межа політики

Я вважаю, що іноді ми всі говоримо не дуже розумні речі, або речі, в яких ми не зовсім компетентні. Я не дуже люблю говорити про політику, бо я на цьому не дуже розуміюсь, я не розумію політику, особливо українську, особливо останніх років.

Коли питають: «Хто винен?», кожен з нас підсвідомо починає перераховувати в голові перелік відомих імен з Верховної Ради. Ми схильні когось звинувачувати, схильні вибудовувати собі якісь списки ворогів, яким можна інкримінувати свої звинувачення. Це все те ж політика. Питання «Хто винен?» — це політика. Все в нашому житті – політика, на превеликий жаль. Ми знаходимось в тому стані, в тій точці свого становлення країни, суспільства, громадян, коли я з вами говорю на українській – це політика. Ви слухаєте мою українську – це теж політика. Ви могли не прийти, сказати: «він буде говорити українською», — і це теж політика.  Все політика.

Може автор писати російською і це буде політика. Але це не обов’язково буде антиукраїнська політика.

Ми живемо в час, коли питання релігії, освіти, мови, поглядів – це все політика. І нічого хорошого в цьому нема. Це виклик, який нам треба прийняти й з честю його пройти.

Україніська література: в школі й в майбутньому

Жодні освітні програми, жодні реформи не дадуть результату, бо, якщо вчитель не любить літературу, то й дитина її любити не буде. Насправді нелюбов і нехіть до літератури української, чи будь-якої, нам прищеплює не програма, а вчителі. У фантастичних, справді хороших вчителів, діти читають і люблять літературу. Навіть може бути якась суперпрогресивна школа з хорошими кабінетами, ремонтом й дорогими меблями, але якщо там немає серця…

Через кілька років це буде зовсім інша країна. І це буде зовсім інша література. І вона буде набагато цікавіша, ніж ми зараз.

Фото: Meridian Czernowitz, lb.ua, Cultprostir.  

N. Drizitskaya

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *